Простір Катерини Білокур. 125 років пам’яті Одкровення в камені
Скульптура Катерини Білокур на її подвір’ї в Богданівці з’явилася у 1986 році, через майже десятиріччя після відкриття музею, і стала такою ж невід’ємною частиною Богданівської садиби, як і хата, тинки, квітники та садок.
Тож ж перелік місць Яготинського простору Катерини Білокур був би неповним без цього скульптурного твору небожа Катерини Василівни – Івана Білокура. Постать на повний зріст виконана з мармурової крихти. Жінка в простому селянському одязі та хустині присіла з квіткою в руках, в задумі вдивляючись вдалину. Встановлена вона на стежці, що веде повз хату до саду, а далі – в берег річки Чумгак, де серед верболозів, калини і трав художниця набиралася сил та натхнення.
Автор пам’ятника цікавий своїми спогадами про дитячі роки, прожиті поруч з Катериною Білокур, записані дослідником творчості художниці Миколою Кагарлицьким. Іван Григорович залишив детальні описи оселі, в якій разом мешкала родина, саду з безліччю дерев яблунь, вишень, абрикос, слив, горіхів, груш, шовковиць, порічок, якими ласували лише з дозволу тітки, клуні, на якій завжди жили лелеки (гайстрі, як говорили в селі).
Тітчин квітник під вікнами її майстерні, був заборонною зоною для племінників. Вона пильнувала, щоб діти не наробили бешкету, гуляючи поруч, поте вони добре знали, що квітів чіпати не можна.
У спогадах Івана Григоровича можна прочитати про непросте життя їхньої селянської родини, яка вела велике господарство і тяжко працювала. Художниця, яка марила малюванням, її батьки, для яких те малювання було карою Господньою, багатодітна родина брата – всі вони змушені були тіснитися в кількох кімнатках сільської хати. Через це часто виникали непорозуміння та конфлікти, особливо між свекрухою та невісткою, а нерідко й між Катериною Василівною та Христею Яківною.
Тітку Іван побоювався та вважав загадковою. Її картини навіть близькі могли побачити лише крадькома через відкриті двері, чи вікно.
Катерина Василівна вирішила долю племінника, який гарно малював, проте бути художником навіть не мріяв. Вона порекомендувавши вступити до Київської художньої школи, а згодом і до Київського державного художнього інституту. Щоправда, уявляла, що він стане її послідовником у живописі, але Іван обрав скульптуру. Катерина Василівна постійно підтримувала Івана і порадами, і матеріально.
Іванові Григоровичу нелегко було піднятися над сварками та образами, які виникали між тіткою та його матір’ю. Проте, свідченням його життєвої мудрості став пам’ятник тітці, скульптор виконав безплатно та подарував Богданівському музеєві.
У своїй роботі він прагнув передати не лише зовнішню схожість, а й внутрішню силу, зосередженість і духовну красу своєї знаменитої тітки. Мабуть, усвідомлення величі таланту Катерини Білокур тиснули на скульптора, тож скульптура тітки вилилася в дещо ідеалізований образ.
Пам’ятник високо оцінили працівниця Богданівського музею-садиби Ольга Климівна Білокур, двоюрідна сестра художниці Надія Омелянівна Борисенко. Христя Яківна, коли вперше побачила скульптуру свого сина сказала: «Нарешті, Катерино, ти в своєму домі! Прости мені, грішній, якщо між нами щось було».
Микола Кагарлицький мріяв про урочисте відкриття пам’ятника Катерині Білокур, на якому мав бути присутнім і автор, але, як пише, сільське керівництво не спромоглося на це.
Існували тоді й різні думки щодо місця встановлення цієї скульптури – в Яготині, чи в Богданівці, проте Іван Білокур категорично наполіг на варіанті подвір’я музею-садиби.
